Марбелья - місто для своїх, де нікому не цікаво, хто ти

Уперше я почула слово «Марбелья» у 2014 році. Тоді стався якийсь скандал із губернатором Черкащини, у якого знайшли нерухомість «в елітному місці на півдні Іспанії». Елітне місце називалося Марбелья.

Про Малагу я на той момент, здається, навіть не чула. Вдруге Марбелья з’явилася в моєму житті вже в контексті «іспанської дачі Порошенка».

Тобто ще до того, як я побачила це місто на власні очі, я вже знала головне: десь там, на півдні Іспанії, існує спеціальне місце, де українські можновладці ховають свої іспанські дачі)))

А потім я переїхала жити до Малаги. І з першого дня почали говорити мені: "Їдь шукати роботу в Марбелью. Там стільки говорять російською, що тобі навіть іспанську вчити не треба."

Зрештою, після моєї «майже кар’єри» в туризмі, я таки вийшла на роботу в Марбелью. Іронія долі))

Але навіть коли я побачила Марбелью на власні очі, то довго не могла зрозуміти: А в чому, власне, прикол? Де тут та сама нечувана розкіш, через яку сюди десятиліттями їдуть аристократи, мільйонери, арабські шейхи, політики, бізнесмени й люди, про джерела статків яких краще зайвий раз не запитувати?

Бо якщо просто приїхати в центр Марбельї, то побачиш гарне андалуське місто. Білий старий центр, апельсинові дерева, набережну, ресторани, магазини. Але ж тої краси - в кожному селі за рогом.

За рік я зрозуміла - весь люкс і розкіш сховалися за високими парканими, на закритих територіях і в оточенні колючого дроту з електричним стременем. А люди, що там сховалися, керуються принципом "ми тут всі свої".

Звучить парадоксально для міста, у якому зібралися іноземці з усього світу. Але, здається, саме із цього все почалося. Марбелья не стала відомим курортом, на який одного дня масово поїхали багаті люди.

Спочатку сюди приїхала одна людина. Потім запросила іншу. Та розповіла своїм. Маркіз Рікардо Соріано приїхав відвідати друга — і купив землю поруч.

Потім почав заманювати до Марбельї людей зі свого кола. "Поки ви там мерзнете у своїх Лондонах і Парижах, я тут плаваю в морі й п’ю сухий мартіні". Його «своїми» були європейські аристократи й монарші родини. Вони приїжджали, купували ділянки, будували будинки й приводили наступних "своїх". А племінник Соріано, Альфонсо де Гогенлое, зрештою перетворив курорт для знайомих на туристичну імперію. І, здається, відтоді Марбелья працює саме так.

Потім «свої» почали гуртуватися вже не лише за принципом влади та грошей. У 80-х тут осідали британські злочинці. Між Великою Британією та Іспанією тоді не було нормального механізму екстрадиції, тож місце виявилося майже ідеальним.

Сонце, море, знайомий акцент - і нікого не здивуєш грошима, про походження яких не хочеться довго розповідати.

Так Коста-дель-Соль отримала у британській пресі іншу назву - Costa del Crime. Потім підтягнулися італійські мафіозі. Наче їм було мало власної Сицилії. І в Італії Марбелью почали називати Costa Nostra.

Ще за часів Альфонсо сюди вперше приїхав саудівський король Фахд. Хоча «приїхав» — це дуже слабке слово для людини, яка подорожувала разом із величезною свитою, транспортом, охороною й усім необхідним для того, щоб король навіть за тисячі кілометрів від дому залишався королем. За ним до Марбельї потягнулися інші заможні родини з країн Перської затоки разом зі своїми нафтодоларами. І коли король Фахд помер, за ним плакала не лише Саудівська Аравія. Плакала Марбелья.

Особливо місцеві ресторани, магазини й усі, хто ще пам’ятав чайові в тисячі доларів.

Ну і, звичайно, «русская Марбелья». Ти ж теж чула цей вислів? Самі іспанці довго називали словом rusos майже всіх, хто приїхав із пострадянських країн. Не дуже розбираючись, хто там українець, грузин, казах чи справді росіянин. А в 90-х тут справді зійшлося все.

Олігархи й «русская мафия». Купівля нерухомості й відмивання грошей. Місцевий мер Хесус Хіль, незаконне будівництво, корупція та величезний скандал, після якого всю міську владу розпустили, а багатьох її представників посадили.

Коли розумієш, із ким саме тебе тут можуть асоціювати лише через слов’янське обличчя й знайомий акцент, іноді хочеться те обличчя трошки змінити))) Але в Марбельї це все ще працює за тим самим принципом. Кожні нові «свої» приїздили слідом за попередніми. За аристократами - аристократи. За королем - арабські бізнесмени. За британськими злочинцями -  інші британські злочинці. За першими пострадянськими олігархами - їхні партнери, родичі, обслуга й люди, які вміли «вирішувати питання».

Саме так Марбелья стала одним із найбільш міжнародних міст Іспанії: люди їхали сюди не до чужих, а до своїх. А в 40-х роках один німець переїхав до Марбельї і, з цілком зрозумілих на той час причин, змінив ім’я на Педро. Він теж доклався до розвитку місцевого туризму. А ще, на мою думку, сформулював найкращий слоган для Марбельї. Одне речення, яке пояснює весь оцей Marbella vibe: «Тут ми нікого не питаємо, звідки він родом і як заробляє гроші. Нас цікавить лише його комфорт і добробут».

Марбелья - місто для своїх, де нікому не цікаво, хто ти. Головне, щоб ти міг за себе заплатити)))